- Новости - Contora.com.ua

СПЕЦИАЛЬНЫЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ

Компания постоянно предлагает к купле-продаже так называемые «полочные» готовые компании

НОВОСТИ

ШАНОВНІ ДРУЗІ, КОЛЕГИ! Вітаємо вас зі святом Нового Року та Різдва Христового!!!

Вітаємо вас зі святом Нового Року та Різдва Христового!!! Бажаємо в прийдешньому році здійснення ваших планів, успіху і процвітання на вашому шляху, а також нивичерпного оптитмізму і впевненості у своїх силах і завтрашньому дні. З повагою, Юридична компанія "КОНТОРА.КОМ.ЮЕЙ"

25.12.2008 16:57 ©Администратор

Спори про відшкодування ПДВ

Деякі аспекти справляння ПДВ Правдолюбова Ксенія Спеціально для «Юридичної газети» Згідно із даними Державної податкової адміністрації України обсяг бюджетного ресурсу на відшкодування податку на додану вартість на 2008 рік передбачений у розмірі 24 млрд гривень, і адміністрація сподівається на внесення змін до держбюджету і збільшення цього ліміту. Але для того, щоб ці кошти потрапили до добросовісних платників податку податківцям необхідно вирішувати вкрай гострі проблеми так званих "крадіжок" ПДВ, коли суб'єкти господарської діяльності беруть на себе податкове зобов'язання і, не сплачуючи податок, фактично перестають існувати, а також руйнувати різноманітні схеми незаконного формування та відшкодування ПДВ із державного бюджету. У податкової служби викликає побоювання і той факт, що обсяги податкового кредиту співпадають і навіть перевищують рівень податкового зобов'язання, що також свідчить про істотні суми ПДВ, неправомірно заявлених до відшкодування. Судові спори За даними ДПА України кількість незаконних заявок на відшкодування податку на додану вартість постійно збільшується, що породжує чисельні судові спори. Недосконалість податкового законодавства в частині адміністрування та відшкодування ПДВ часто призводить до вирішення судових справ даної категорії не на користь податкових органів при цілком очевидних фактах відшкодування коштів із державного бюджету за тіньовими схемами. Зокрема, відсутність законодавчого визначення такого поняття як “фіктивне підприємство” використовується не чистими на руку ділками для незаконного відшкодування ПДВ, про що свідчить багата судова практика. Приклад 1. Позивач ТОВ “В” згідно із податковими деклараціями з податку на додану вартість за листопад 2003 року та лютий 2004 року задекларував експортні операції, що оподатковуються за ставкою 0% на користь фірми-нерезидента в США. Згідно із документами, наданими платником до перевірки, встановлено, що експортні операції здійснювались через комісіонера ПП “М”, але документи не підтверджують фактичний продаж товару на користь фірми-нерезидента в США за ставкою 0%. Крім того, сума ПДВ, яка була віднесена ТОВ “В” податкового кредиту у жовтні 2002 року за придбані товари у ТОВ “П” не була включена останнім до податкових зобов’язань. Позиція державної податкової служби в даній справі обґрунтовувалась і тим, що ТОВ “П” фактично є фіктивним підприємством, яке за юридичною адресою не знаходиться та до ДПІ не звітувало з січня 2002 року, податкові зобов’язання з ПДВ не нараховувались, ПДВ до бюджету не сплачувалось. Вищим адміністративним судом України посилання ДПІ на дані Податкової служби США - служби внутрішніх доходів США, відповідно до яких американська компанія-нерезидент ідентифікаційного коду роботодавця не отримувала та податкову звітність не надавала, визнані необґрунтованими через те, що вказані дані не заперечують факту вивезення позивачем товарів (продукції) за межі митної території України. Мотивуючи постанову, ВАСУ зазначив, що визнання в судовому порядку недійсними з моменту реєстрації установчих документів платника податку і його свідоцтва як платника ПДВ не є підставою для визнання вчинених ним з іншими суб’єктами господарювання юридично значимих дій недійсними, оскільки його контрагенти за договором можуть нести відповідальність лише за наявності вини. Слід відзначити, що спроби визначити поняття «фіктивного підприємства» вже робились. Зокрема в листі від 14.01.2005 № 365/6/26-5215 ДПА України фактично визнає неможливість чіткої відповіді на питання щодо законодавчого визначення поняття «фіктивний суб’єкт господарської діяльності», але при цьому звертається увага на необхідність його відокремлення від такого поняття, як фіктивне підприємництво (ст. 205 Кримінального кодексу України). В судових спорах за позовами податківців недійсними визнавались не тільки установчі документи, а й свідоцтва про реєстрацію як платника ПДВ. Свідоцтво визнавалось недійсним з моменту його видачі, тому відповідне підприємство не мало статусу платника ПДВ. Згідно із Законом “Про податок на додану вартість” таке підприємство не має права видавати податкові накладні, а вже видані набували статусу фіктивних. Приклад 2. Між ДП “Ц” та ТОВ «Х» (продавець) було укладено договір про купівлю-продаж пакувальних картонних коробок, але у зв’язку з виявленим браком поставленого товару ТОВ було виписано розрахунки коригування кількісних і вартісних показників до податкових накладних, які були включені позивачем до книги придбання товарів (робіт, послуг). Проте установчі документи та свідоцтво платника ПДВ ТОВ були визнані недійсними з моменту реєстрації, а суми за вказаним договором були вже включені ДП “Ц” до податкового кредиту в Декларації з ПДВ за відповідні періоди. Отже, були порушені вимоги законодавства, визначені пп. 7.2.4, пп. 7.4.5, пп. 7.7.1, ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”. Відповідно, позиція державної податкової служби визначалася тим, що ТОВ «Х» не мало права складати податкові накладні, а ДП “Ц” не мало права на податковий кредит за цими податковими накладними, що призвело до заниження нарахування ПДВ у відповідних періодах. Однак рішенням Господарського суду першої інстанції позовні вимоги підприємства до ДПС задоволено в повному обсязі, при цьому суд виходив із того, що Закон України “Про податок на додану вартість” визначає лише один випадок не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку – відсутність податкової накладної. На момент проведення перевірки позивач мав усі податкові накладні на підтвердження сум податкового кредиту. Приклад 3. ВАТ “У-К” отримало від ТОВ “П” паливно-мастильні матеріали на певну суму, що дозволило ВАТ віднести до складу податкового кредиту суми ПДВ. ДПІ було подано позовну заяву до районного суду м. Києва про визнання установчих документів та свідоцтва платника ПДВ ТОВ “П” недійсними з моменту реєстрації. В судовому засіданні було встановлено, що установчі документи ТОВ “П” засновниками підприємства взагалі не підписувалися. У зв’язку з цим районним судом м. Києва було вирішено визнати статут ТОВ “П” недійсним з моменту реєстрації у зв’язку зі здійсненням реєстрації на підставну особу, а також визнати недійсним свідоцтво платника податку на додану вартість. Таким чином, ВАТ “У-К” неправомірно віднесло до складу податкового кредиту суми ПДВ на підставі податкових накладних, отриманих від ТОВ “П”. Приклад 4. ТОВ “У” згідно із договором комісії через МП “А” експортувала автоматизовані системи моніторингу ТОВ “Ю”. Відповідно до даних Федеральної служби податкової поліції Російської Федерації (лист слідчого відділу Федеральної служби податкової поліції російської федерації управління по м. Москві) ТОВ “Ю” не є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності і не здійснювало експортно-імпортних операцій та взагалі незаконно зареєстровано на втрачений паспорт, що при розгляді судового спору було використано державною податковою службою як доказ незаконності вказаної фінансової операції. Однак господарський суд вважає дані Федеральної служби податкової поліції Російської Федерації недостатніми для вирішення судового спору на користь ДПС, знову ж таки, посилаючись на те, що вказані дані не заперечують факту вивезення позивачем автоматизованих систем моніторингу за межі митної території України. У цьому випадку можна звернутись до позиції Вищого господарського суду України, який у п. 19 роз’яснень № 02-5/111 від 12.03.1999 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними”, відповідно до якої визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, так само як і рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоби вважати угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами, недійсними до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разі визнання недійсними установчих документів підприємства або скасування його державної реєстрації у зв’язку зі здійсненням реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу — засновника суб’єкта підприємницької діяльності, укладені таким підприємством угоди мають визнаватись недійсними згідно зі ст. 49 ЦК УРСР незалежно від часу їх укладення. Однак у новому Цивільному кодексі України така норма відсутня. Натомість можна звернутись до положень ст. 207 Господарського кодексу України (“Недійсність господарського зобов’язання”), в якій визначається можливість визнання недійсним господарського зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто в такій ситуації буде доцільною зміна предмету позову з цивільно-правових договорів на господарські зобов’язання. Завищення податкового кредиту Часто в судовій практиці зустрічаються спори з приводу завищення податкового кредиту. Згідно із пп. 7.4.4, п 7.4, ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” платник податку, який набуває матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які він не буде використовувати в господарській діяльності, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням, не включається до складу податкового кредиту (зі змінами та доповненнями на 2005 рік) Наприклад. ПП “Л” придбало у ТОВ “А” протигази, які ПП мало відвантажити за договором іноземному контрагенту. ПП було завищено податковий кредит по придбаним протигазам на загальну суму у розмірі 1 806 666, 67 грн., чим порушило вимоги пп. 7.4.4, п. 7.4, ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а саме: коли платник придбає товари (роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) і не підлягає амортизації, податки, сплачені у зв’язку з таким придбанням, відшкодовуються за рахунок відповідних джерел і до складу податкового кредиту не включаються. Згідно із відповіддю, отриманою від управління начальника військ РХБ захисту Збройних сил України на запит, надісланий УПМ ДПА України та висновку комплексної інженерно-технічної та товарознавчої експертизи, ціна на протигази не підтверджувалася і визнавалася такою, що була завищена. За поясненнями позивача відвантаження товару іноземному контрагенту не відбулось, оскільки протигази є товаром, на експорт якого необхідно отримати дозвіл, який у позивача був відсутній. Щоб отримати відповідний дозвіл, ПП “Л” уклав договори з Науково-технічним центром експорту та імпорту спеціальних технологій та матеріалів. У судовому процесі доводи ДПІ про те, що на момент укладання договору позивачем із ТОВ “А” товар не мав дійсної вартості, а вартість договору невиправдано висока, суд до уваги не прийняв, бо з висновку комплексної інженерно-технічної та товарознавчої експертизи випливає, що дослідження проводилось через рік після придбання товарів. Рішенням Господарського суду позов ПП “Л” задоволено. Пізніше постановою ВГСУ від 05.07.2005 касаційну скаргу ДПІ було задоволено частково, і справу направлено на новий розгляд до суду I інстанції. Аналіз судової практики свідчить про різні підходи до вирішення справ про бюджетне відшкодування податку на додану вартість у судах різних інстанцій, і першопричиною такого стану речей є недосконалість чинного законодавства з питань справляння та відшкодування податку на додану вартість, існування прогалин, а інколи й неузгодженості положень чинного законодавства у сфері оподаткування. Вдосконалення механізму відшкодування податку на додану вартість та розв’язання проблеми такого відшкодування як джерела суперечностей податкової системи можливе в першу чергу на вищому законодавчому рівні, а також за умови застосування державною податковою службою комплексу дієвих заходів, спрямованих на знищення «тіньових схем» по відшкодуванню ПДВ із державного бюджету, унеможливлення використання в таких схемах «фіктивних підприємств».

22.12.2008 13:16 ©Юридична газета

Про вкрадені «Змієві вали» та погану чиновницьку пам'ять

Мельник Олександра Спеціально для «Юридичної газети» Одним з останніх гучних земельних скандалів є історія про передачу у приватну власність 77 га земель Києво-Святошинського району Київської області, в тому числі і археологічної пам'ятки – «Змієві Вали». На початку липня Києво-Святошинська районна державна адміністрація оголосила про те, що «спритні ділки з агрокомбінату «Хотівський» незаконно отримали державні акти на 100 га державних земель, а з ними – і «Змієві Вали». Як орган, що покликаний стежити за дотриманням законності, адміністрація звернулася до господарського суду з позовом про визнання цих актів недійсними. Натомість агрокомбінат «Хотівський» заявив про законність оформлення державних актів на ділянки, що були отримані ним у порядку правонаступництва після однойменного колективного сільськогосподарського підприємства (далі – КСП). Наразі бачимо один із перших наслідків земельної реформи: приватний власник та держава претендують на одні й ті ж землі. Хто з них правий – вирішить, звичайно, суд. Але й ми б не хотіли лишатися осторонь цієї резонансної та цікавої, з правової точки зору, справи. Тож ми звернулися до сторін конфлікту з пропозицією прилюдно висловити свої правові позиції. Першим відгукнулося сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю агрокомбінат «Хотівський». Його інтереси представляє юридична фірма в особі генерального директора – Невечері Костянтина Петровича. – Хотілося б почути про суть конфлікту з перших вуст. В чому полягає суть вашого спору з районною державною адміністрацією? – Адміністрація вважає, що 77 га, на які нам було оформлено державні акти на право власності належали до земель державної власності, а тому оформлення документів без її дозволу неправомірне. Я би цілком погодився з адміністрацією, якби не одне «але»: ці 77 га вибули з державної власності ще в 1999 році за рішенням сільських рад, які на той час (відповідно до Земельного кодексу України 1990 року) мали повноваження щодо розпорядження землями в межах цих рад. Після затвердження у 2002 році нової форми державного акту, яка надала підприємствам можливість переоформлення державного акту на право приватної власності на землю, підприємство провело інвентаризацію земель, що залишилися після розпаювання землі на членів КСП. Після проведення інвентаризації землі підприємство переоформило державні акти згідно з новою формою Державного акту й у зв'язку зі зміною організаційно-правової форми підприємства. Зазначені дії не сподобалися деяким чиновникам, оскільки наявність власника чи користувача землі фактично робить неможливим розпорядження цими землями, як мінімум, без згоди нашого підприємства. – Тобто ви вважаєте, що ділянки до оформлення спірних державних актів не належали до земель запасу державної власності? – Абсолютно вірно. Згідно з цими Державними актами на колективну власність, виданих у 1999 році сільськими радами с.Лісників, Хотова та Ходосіївки в зазначених 3-х сільрадах (Лісниківській, Хотівській, Ходосіївській), СГ ТОВ АК «Хотівський» отримало землі у колективну власність. Відповідно до ст.19 Земельного кодексу України 2001 року, в запасі можуть перебувати землі, не надані у власність чи користування. Те ж саме було передбачене ст.80 Земельного кодексу 1990 року. – Але адміністрація стверджує, що після реформування КСП землі перейшли у державну власність у зв'язку з ліквідацією КСП. – З цього приводу слід нагадати, що у 2000 році, відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора», на зборах членів КСП було прийнято рішення про реорганізацію КСП у сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (далі – СП ТОВ). Для переходу прав на землю від однієї форми власності чи особи до іншої мають існувати два юридичних факти: наявність підстави припинення права власності щодо першої особи та підстави виникнення в іншої. Підстави припинення права колективної власності були визначені у ст.28 Земельного кодексу 1990 року, що діяв на час реорганізації КСП. Ні ліквідація, ні реорганізація, як підстава припинення права колективної власності, у даній нормі закону не згадується. Якщо припинення прав в однієї особи не було, то розглядати питання щодо підстав виникнення цих прав в іншої особи недоречно. Але слід зазначити, що чинне законодавство України, а саме Цивільний кодекс України в ст.346 передбачає, що підставою для припинення права власності є припинення підприємства. Причому це зазначено у п.11 вказаної статті, яка визначає й інший випадок припинення, що стосується вже фізичної особи. Це – смерть власника. Ні в кого не викликає сумнів, що у разі смерті право власності припиняться в особі, що померла. Однак це ще не означає, що в цьому випадку виникає право власності держави, оскільки є інші норми законодавства, що регулюють перехід цих прав у порядку спадкування. Це ж саме стосується й юридичної особи у випадку припинення, у тому числі внаслідок реорганізації. Є інші норми, що регулюють перехід прав у порядку правонаступництва. Я не буду дискутувати з приводу того, що Цивільний кодекс України, що був чинним під час реорганізації СГ ТОВ АК «Хотівський», відповідно до ст.37, не відносив такий вид реорганізації як перетворення (що мало місце для цього підприємства) до наслідків припинення підприємства. Якщо взяти так звану «Довідку статистики» за той час, ви побачити за одним кодом дві особи – КСП і СГ ТОВ. – Чому всі землі, що були у власності КСП не були розпайовані? – Згідно з Указом Президента «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність» № 720/95 від 8.08.1995 паюванню підлягали тільки сільськогосподарські угіддя. При цьому відповідно до ч.4 ст.7 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» № 899 від 05.06.2004 із площі земельних ділянок, що підлягають розподілу, виключаються: деградовані, малопродуктивні, а також техногенно-забрудненні сільськогосподарські угіддя, що підлягають консервації; заболочені землі; інші землі, які недоцільно використовувати для сільськогосподарських потреб. Таким чином вказані землі із сільськогосподарських угідь й несільськогосподарські угіддя не підлягали паюванню й залишилися в іншого суб'єкта права колективної власності – самої юридичної особи. – Які підстави для ваших тверджень, що землі та права на землі, які залишилися після розпаювання належать саме підприємству? – Відповідно до ст.23 Земельного Кодексу України 1990 року землі колективної власності поділяються на ті, що знаходяться у власності підприємства й у колективній. Суб'єктом права колективної власності на землю на момент видачі державного акту на право колективної власності законодавство України визначало КСП як юридичну особу відповідно до ч. 2 ст.5 Земельного кодексу в редакції 1992 року, ст. 7 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Тобто й члени КСП, і саме підприємство були власниками прав колективної власності. Після отримання членами КСП своїх паїв і виходу з КСП все інше майно залишається у приватній власності підприємства, у тому числі права на земельні ділянки, що залишилися після розпаювання й передачі розпайованих земель членам КСП. Це відповідає принципу припинення спільної часткової власності внаслідок поділу спільного майна, який визначений в ч. 2 ст. 367 Цивільного кодексу України. Ні в кого не викликає сумніву, що члени КСП, отримавши свої землі у вигляді паїв із земель колективної власності, правомірно оформили їх у приватну власність. Тоді чому викликає сумнів щодо оформлення цих прав на іншого суб'єкта права колективної власності – підприємство? До речі, згідно зі вказаним Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора» передбачалося реформування КСП саме на засадах приватної власності на землю та майно. Відповідно до п.7 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року юридичні особи, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені попереднім законодавством, зберігають права на ці ділянки. – Голова Ходосіївської сільської ради сказав, що на сесії сільської ради було прийняте рішення про відміну рішення, яким землі передавали у колективну власність. – В селі з багатотисячним населенням – Ходосівці – більшість жителів оформило права на землі у порядку безоплатної приватизації за рішення сільської ради. Тепер уявіть собі, що сесія сільської ради почне приймати рішення щодо відміни рішень, на підставі яких були оформлені державні акти мешканцям села. Без сумніву, це не є підставою для позбавлення прав власності жителів цього села на земельні ділянки. Якщо розглядати питання з юридичної точки зору, то, по-перше, відміна рішення відповідно до ст. 28 Земельного кодексу України 1990 року, що був чинний під час прийняття такого рішення, не є підставою для припинення прав власності як колективної, так й приватної. Подруге, викликає сумнів наявність у сільській ради повноважень щодо прийняття таких рішень, враховуючі вимоги закону «Про місцеве самоврядування», Земельного кодексу України й інші нормативні акти, але це вже інша тема для обговорення. – Голова Лісниківської сільської ради заявляє, що землі, які оформило підприємство, передбачені Генеральним планом села для використання на потреби розвитку соціальної інфраструктури. – Зазначу, що спроектувати можна будьщо. Однак Генеральний план має затверджуватися кількома органами. Я вже не буду казати про кількість органів, які повинні надати висновки щодо можливості затвердження цього плану. Потім на підставі цього Генерального плану розробляється проект землеустрою щодо зміни меж села, який у кінці затверджується обласною радою. При цьому, відповідно до ст.173 Земельного кодексу України включення земельних ділянок у межі села не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення. – Із заяв голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації виходить, що спірні державні акти було оформлено на підставі рішення Франківського районного суду м. Львова, яке жодного відношення щодо прав на землю Києво-Святошинського району не має. Прокоментуйте це, будь ласка. – Саме перекручення фактів з цього питання є базовою позицією адміністрації. Не розуміючи, про що йдеться, з її боку їдуть заяви про земельне «рейдерство» на підставі рішення суду. Однак це рішення суду не є основною підставою видачі державного акту, воно тільки підтверджує законність реорганізації КСП. Саме рішення членів КСП про реорганізацію, оформлене Протоколом зборів КСП «Хотівський» №2 від 03.03.2000, є підставою набуття права власності на землю СГ ТОВ АК «Хотівський». Рішення зборів (відповідно до ст.202 Цивільного кодексу України) є правочином, на підставі якого права на земельні ділянки перейшли від однієї особи (КСП) до іншої (СГ ТОВ – агрокомбінату «Хотівський»). Саме це рішення зборів зазначене у Державному акті, що отримало підприємство, як підстава набуття права власності. – Юрист Києво-Святошинської районної державної адміністрації у своїй промові заявляв про порушення при складанні та підписанні виданих підприємству Державних актів, у тому числі про відсутність підпису голови районної державної адміністрації та голів сільських рад, зазначення цільового призначення, що не передбачене законодавством. – На сьогодні видача державних актів регламентується «Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі», що була затверджена ще у 1999 році. Пунктом 1.13 цієї інструкції зазначено про можливість саме переоформлення Державних актів. У разі реорганізації підприємства, у нашому випадку – шляхом перетворення, виникає необхідність такого переоформлення. До речі, ще у 2002 році Державний комітет України із земельних ресурсів у своєму листі від 04.11.2002 за №14-17-11/5484 зазначив про необхідність внесення змін до державних актів у разі реорганізації юридичної особи. Разом з тим, п. 2.9 вищевказаної інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів встановлює, що у державних актах виправлення не допускаються. Таким чином, відповідні зміни можуть знайти своє відображення тільки в нових державних актах, переоформлених правонаступнику. Можу навести приклад такої необхідності. Як відомо, у 2007 році були внесені зміни у закон «Про господарські товариства» щодо максимальної кількості учасників товариства з обмеженою відповідальністю, яка з прийняттям цих змін може досягати не більше 10 осіб. Таким чином, якщо кількість учасників у цих товариствах становить більше 10 осіб, то виникає необхідність їх реорганізації в акціонерні товариства. При цьому реорганізація проводиться шляхом перетворення, тобто змінюється організаційно_правова форма підприємства. І якщо в такого товариства існує державний акт на право власності на землю, виникнуть ті ж самі питання: чи має воно отримувати рішення державного органу чи органу місцевого самоврядування, чи повинен цей орган підписувати Державний акт. Я думаю, що ні. Тепер щодо юридичного обґрунтування цієї позиції. В зазначеній Інструкції про видачу актів згадуються тільки 4 підстави виникнення права власності: рішення органу державної влади (Кабінету Міністрів України, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій), рішення ради (обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим), рішення суду та договір. Однак слід зазначити, що в цій Інструкції не згадані такі підстави набуття права власності як свідоцтво на спадщину, внесення в статутний капітал земельної ділянки засновником й інші підстави, передбачені ст.82 Земельного кодексу України. Однак думаю, для багатьох дивно буде звучати твердження про те, що державний акт не може бути виданий спадкоємцю, оскільки Інструкція не згадує свідоцтво про права на спадщину, як підставу переходу прав на землю. Слід також звернути увагу, що ця Інструкція використовує у ролі однієї з підстав видачі Державного акту термін – «договір». Цивільний кодекс 1963 року та земельний кодекс 2001 року використовує термін – «угода». Цивільний кодекс 2003 року використовує термін – «правочин». Тому при використанні цієї Інструкції слід, усе ж таки, оперувати термінами, що вжилися в теорію права після вступу в дію інструкції, а не бути формалістами. Якщо звернутися до визначення цих термінів, то ви побачите в них повну ідентичність. При цьому слід виходити з таких постулатів права: акт законодавства, прийнятий пізніше; акт законодавства вищої сили (закон – над інструкцією); аналогія закону. Тобто термін «договір», що зазначений в Інструкції, охоплює всі правочини, передбачені чинним законодавством, внаслідок яких виникло або перейшло право власності на землю. Державний акт на право власності на земельну ділянку підписується у тому ж порядку, як при укладанні договорів /правочинів/ відповідно до п. 2.14 вищевказаної Інструкції, тобто начальником відділу земельних ресурсів. Місцевою адміністрацією або органом місцевого самоврядування додатково підписується Державний акт тільки у разі прийняття ним рішення щодо надання земель із державної власності. Тому, вважаю недоречно спекулювати темою відсутності печатки адміністрації чи сільради на державному акті у тих випадках, коли вона й не повинна бути там. Таким чином, жодних порушень при переоформленні державних актів не було. Друге питання – що таке переоформлення може не відповідати повсякденній практиці при видачі Державного акту. Але наше законодавство не стоїть на місці, як і практика його застосування. У будь-якому випадку відсутність сучасного та чіткого регулювання правових відносин в деяких галузях права не може приводити до порушень наявних конституційних прав осіб, що ними володіють, у тому числі щодо їх оформлення. Щодо заявлених порушень при визначенні цільового призначення (використання) використання землі, які вказані в отриманих підприємством державних актах на землю, слід зазначити таке. Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико_культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Таким чином, цією статтею визначається вичерпний перелік категорій земель за цільовим призначенням. Також земельним законодавством чітко визначено, які землі належать до тієї чи іншої категорії, та для чого вони можуть використовуватися. Отже, якщо земельна ділянка була надана для визначеного використання в межах будь якої категорії (відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України), але через якийсь вона використовується по_іншому, однак у межах тієї категорії, що була першочергово надана, то використання земельної ділянки не за цільовим призначенням у цьому випадку відсутнє. Тобто використання у будь_який спосіб у межах однієї категорії не є зміною цільового призначення. На ці обставини неодноразово звертав свою увагу Державний комітет України із земельних ресурсів у своїх роз'ясненнях, наприклад у Листі №14-17-7/9942 від 27.12.2006. Статтею 1 Закону України «Про землеустрій» визначено, що цільове призначення земельної ділянки – використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Посилання з приводу визначення цільового використання тільки на Український класифікатор цільового використання землі, затверджений Листом Держкомзему України від 24.04. 1998 за №14-1-7/1206 не є виправданим. По_перше, викликає сумнів юридична сила цього документа, враховуючі відсутність його реєстрації у Міністерстві юстиції і спосіб його затвердження – Листом Держкомзему. По_друге, він розроблявся ще у період дії старого Земельного кодексу України 1990 року. В цьому класифікаторі ви не знайдете такого цільового використання як «особисте селянське господарство», воно ввійшло у практику зі ст.22 Земельного кодексу України 2001 року. До речі, всі цільові використання, зазначені у виданих державних актах на СГ ТОВ «АК Хотівський», є у зазначеній нормі земельного кодексу і належать до однієї категорії – землі сільськогосподарського призначення. При цьому слід відрізняти норми цієї статті, що регулюють цільове використання згідно з п.п.1,2, від передачі (надання) землі, що регулює п.3 цієї статті. Термін «передача (надання) землі» використовується тільки у разі переходу прав на землю від держави. – На адресу підприємства лунали звинувачення щодо приватизації, продажу та перепродажу пам'ятки архітектури «Змієві Вали». Розкажіть про правомірність оформлення підприємством цієї пам'ятки. – Офіційна назва цієї пам'ятки – «Велике Ходосіївське городище». Частина цієї пам'ятки архітектури знаходиться на земельній ділянці, що разом з іншими була передана у 1999 році Ходосіївською сільською радою із державної у колективну власність згідно з Державним актом. Тому незрозумілою є провина підприємства з цього приводу. Найцікавіше, що нічого неправомірного в цьому немає. На будьякій земельній ділянці, у тому числі тій, що перебуває у приватній власності, у будь_який час можуть знайти якусь пам'ятку архітектури. Але це не є підставою для позбавлення власника цієї ділянки його права власності на саму ділянку. Щодо заяв про приватизацію, продаж та перепродаж, то це лише слова. По_перше, дуже дивною є заява юристів про приватизацію. Чинне земельне законодавство використовує термін «приватизація» тільки щодо суб'єктів права – громадян. Щодо заяв про продаж та перепродаж, це теж неправда. На пресконференції представником учасника був показаний оригінал Державного акту, оформленого на підприємство. Як усі розуміють, якби був продаж чи перепродаж цієї ділянки, оригінал Державного акту залишився б у нотаріуса. Крім того, з метою припинення спекулювання цією темою, підприємство зробило офіційну заяву про відмову від права власності на цю ділянку на користь держави. Відповідну заяву було подано до Києво_Святошинської районної держаної адміністрації. Однак для оформлення цього факту за чинним Земельним кодексом потрібно ще укласти договір у разі згоди адміністрації на отримання цієї ділянки у власність відповідно до ст.142 Земельного кодексу України. – Чому, на вашу думку, при таких правомірних діях щодо переоформлення Державних актів виникло так багато питань, і цей конфлікт набув таких масштабів? – Як я казав спочатку, зазначені дії не сподобалися деяким чиновникам, оскільки наявність власника чи користувача землі фактично робить неможливим розпорядження цими землями, як мінімум, без згоди нашого підприємства. Є й інші чинники. Насправді, всі ці питання, що набули такого розголосу, були неодноразово висвітлені відомими фахівцями у галузі права і закріплені у багатьох судових рішеннях. Наведу приклади. Журнал «Земельне право України» №8_9 2007 року – стаття «Правові аспекти зміни колективної власності на землю в Україні» за редакцією Костяшкіна І. О., кандидата юридичних наук, та стаття «Правовий режим несільськогосподарських угідь, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств», під редакцією Меркулової О. В., юриста Проекту розвитку овочівництва в південному регіоні України, та Мірошниченка А. М., кандидата юридичних наук. Це ж саме викладене у журналі «Землеустрій і кадастр» за №4 2007 року, журналі «Землевпорядний вісник» . Крім того, такі правової позиції були висвітлені й обговорені на Науково-практичному семінарі, що відбувся 25 вересня 2007 року серед фахівців і начальників обласних управлінь земельних ресурсів при Державному Агентстві земельних ресурсів України /зараз це Державний комітет земельних ресурсів України/ під назвою «Актуальні питання трансформації колективної власності на землю при реформуванні недержавних сільськогосподарських підприємств». До речі, внаслідок цього семінару повинні були розробити методичні рекомендації, законодавчі акти, однак, на жаль, на сьогодні їх не існує. Тому вважаю недоречним спекулювати цими темами, а тим більше залучати для захисту своїх інтересів жителів села, правоохоронні, контролюючі, судові та інші державні органи. – Які чинники, що привели до розголосу цього конфлікту, ви мали на увазі? – Не хотілось б відходити від юридичної сторони цих питань. Зазначу лише таке. Сценарій застосування певних заходів практично однаковий: спочатку треба підняти селян, сказати їм, що їхні землі захопили, а сільради й адміністрація хотіли адати ці землі селянам, потім залучити засоби масової інформації, правоохоронні й контролюючі органи, потім здійснити тиск на суди. Саме ці дії й охоплює термін «рейдерство». На жаль, у даному випадку це ще більш несприйнятливе явище для сучасного суспільства, яке прагне бути в Європі, оскільки таке «рейдерство» відбувається з боку державних діячів разом з іншими відомими угрупованнями. За ці роки, що ми надаємо юридичні послуги цьому підприємству, таких нападів було безліч. Причому щоразу це відбувалося при зміні влади у державі чи зміні керівників державних органів, у тому числі правоохоронних та контролюючих. Але, незважаючи на це, підприємство працює і приносить дохід його працівникам та користь жителям Києва та Київської області від виробленої сільгосппродукції. Сподіваюся, що ще не раз читачі вашої газети зможуть спробувати овочеву, ягідну, садову й іншу сільгосппродукцію, вирощену СГ ТОВ АК «Хотівський», і зазначене підприємство запам'ятається саме цим, а не черговим чорним піаром або гучним скандалом, пов'язаним з його захватом.

22.12.2008 13:12 ©Юридична газета

1 2 3 4 5 6 7 Далее »

Архив новостей